"Чарівні туфлі Форреста Гампа"

Author Taras Levin, перший віцепрезидент АППУ, голова секції ГПП АППУ, делегат від України до EFPP, психіатр, психотерапевт, тренінг аналітик та супервізор АППУ з групового аналізу. 

Доповідь на теоретичному семінарі Хмельницької школи групового аналізу «Основи психоаналітичного процесу. Перенесення».
29.10.2023

Перенесення – психологічний феномен, який можна спостерігати у процесі психоаналітичної терапії. Він полягає в тому, що імпульси потягу, які пацієнт відчував до значущих осіб свого раннього дитячого оточення, а також пов’язані з цими імпульсами конфлікти, переживання та стосунки оживають у психоаналітичній ситуації у своєму первозданному вигляді та спрямовуються на постать психоаналітика. При цьому пацієнт не розуміє факту повторення, не усвідомлює спотворення ним поточної дійсності і сприймає психоаналітика як істинний об’єкт своїх, цілком реальних, переживань.

Обговорення перенесення серед фахівців і, на мій погляд, не тільки початківців, часом має характер паталогізації цього явища. Незважаючи на різне смислове наповнення поняття перенесення в різних психоаналітичних теоріях та його досить широке трактування, у професійному побуті важко позбутися фіксації на його невротичних аспектах. Говорячи про когось, що він або вона переносить, ми мимоволі маємо на увазі «помиляється, поводить себе незріло, інфантильно». Спіймавши себе на переносній реакції, ми нерідко усвідомлюємо це з відтінком сорому, схильні відмежовуватися від власних ілюзорних  настанов, відносити їх повністю на рахунок наших пацієнтів. При цьому ми забуваємо, що Фрейд, як і багато авторів після нього, описував перенесення як універсальний спосіб людського сприйняття, явище повсюдне, яке в аналітичній ситуації лише знаходить своє концентроване вираження, стає доступним для дослідження і перетворюється на інструмент лікувального впливу.

Такі властивості людського сприйняття як формування ілюзій, що залучають взаємини зі значущим іншим, знаходять пояснення в особливостях біологічного виду Homo sapiens, таких як пізнє соматичне і психічне дозрівання. Новонароджене людське немовля абсолютно безпорадне і нездатне до автономного існування. Його фізичне виживання можливе лише в умовах залежності від дорослих, які здійснюють над ним опіку у відносинах прив’язаності. Значущість іншого, як і значущість взаємин з іншим, у такій ситуації суттєво зростає. Безпорадність, залежність та прив’язаність стають факторами, що визначають формування психічного апарату. Можна сказати, що безпорадність, залежність і прив’язаність у нас у крові, як найраніший і наріжний досвід. Драма існування індивіда у світі розгортається насамперед як драма відносин із значущим іншим, якому адресовані всі очікування, сподівання і страхи. Інший стає вмістилищем всього жаху і всієї привабливості цього незбагненного світу. Творіння міфів, що організують відносини з іншим, стає способом надання зрозумілого, практичного сенсу неймовірній багатозначності оточуючого, можливістю переживати безпеку і надійність у мінливій та лякаючій дійсності. Світ для нас настільки надійний і безпечний, наскільки ми можемо пережити надійність і безпеку у сфері стосунку з іншим. Досягти такого переживання ми не в змозі без створення ілюзій, які більш-менш викривляють дійсність.

Персонажі фільму Роберта Земекіса Форрест Гамп і Дженні Курран живуть в один і той самий час, в тому самому світі, але наскільки відрізняється їх спосіб переживання себе і сприйняття навколишнього! Світ кожного з них настільки ж ілюзорний, наскільки правдивий. Сюжетна лінія фільму дозволяє простежити витоки їхнього світосприйняття у ранніх взаєминах із важливими дорослими, які визначили особистісне формування Форреста і Дженні з їх потягами, конфліктами і способами їх подолання.

Світ Форреста світлий, добрий, сповнений дивовижних речей, які викликають цікавість, захоплюють своєю сентиментальною красою. Цей світ не можна назвати безмежним. Він просто дуже великий і просторий, як спадковий будинок сім’ї Гампів, в якому одночасно багато місця і все під рукою. У цьому світі немає місця тривозі та душевному сум’яттю. У ньому позбавлена сенсу будь-яка цілеспрямована діяльність – цей світ скоріше призначений для чистого, зачарованого споглядання. Форрест діє лише пасивно підкоряючись волі оточуючих, ніколи не вдаючися у питання про призначення своїх дій і не шукаючи свого зиску. Так, він виявляється гравцем футбольної збірної тому що йому дали в руки м’яч і сказали бігти. При цьому Форрест, очевидно, не цікавиться ані сенсом гри, ані розвитком своєї спортивної кар’єри. Подібним чином він потрапляє до коледжу, а потім до армії просто тому, що до нього підійшов армійський агітатор з листівкою і сказав, що Форресту треба йти служити. Також він починає грати в пінг-понг, виконуючи наказ свого однополчанина в госпіталі: бити ракеткою по кульці і ніколи не зводити з неї очей. Так само, виконуючи бажання свого друга Бабби, він вирушає на лов креветок, а пізніше, на прохання своїх співгромадян у Грінбоу, Алабама, починає косити траву. Хоча перше заняття принесло йому мільйонні статки, а друге взагалі не давало жодного прибутку, і те й інше заняття для Форреста, напевно, було рівнозначним.

 Вся діяльність, вся тривога та сум’яття життя зосереджені на периферії сюжету. Те, що для іншого могло б мати центральне значення і першорядну важливість, для Форреста виявляється випадковим, малозрозумілим і таким, що не заслуговує на великий інтерес. Кар’єрні злети та загибель естрадних зірок, імпічмент одних президентів та замахи на інших, масові протести та політичні скандали, освоєння людиною космосу та перевороти у суспільному світогляді проходять покрай свідомості Форреста, ніяк його не торкаючись. Він блукає з гвинтівкою чужою в’єтнамською землею і «шукає якогось Чарлі» за наказом свого командира, не запитуючи, хто такий цей «Чарлі» і навіщо його шукати. 

Зате прив’язаності Форреста до значущих людей в його житті викликають у ньому найживіший відгук. Через все життя він проносить свою любов до подруги дитинства Дженні, не забуваючи про неї ні на хвилину і жодного разу не похитнувшись у своєму почутті. Не звертаючи уваги на ураганний мінометний обстріл Форрест біжить крізь залиті палаючим напалмом джунглі, щоб врятувати свого друга Баббу. Вірність цій дружбі Форрест зберігає і далі, коли Бабби давно вже немає в живих. Також він зберігає найтеплішу і турботливу прив’язаність до свого ротного командира – лейтенанта Дена, продовжуючи виконувати його накази навіть коли вони помінялися ролями і Форрест став капітаном, а Ден матросом на креветковому судні.

 В особистості Форреста вражає уяву повна відсутність ворожості і будь-яких агресивних спонукань. Він ставиться рівно доброзичливо до всіх людей, за одним винятком на якому я зупинюся нижче. Так, будучи уродженцем Півдня, де в роки, що відносяться до періоду життя Форреста, були міцні упередження проти афроамериканців, він не робить жодної різниці у своєму ввічливо-шанобливому ставленні до людей незалежно від кольору їхньої шкіри. Форрест залишається однаково ввічливо-шанобливим і коли потрапляє на збори екстремістів із «Чорних пантер», і коли опиняється на урочистому прийомі у президента Білого Дому. 

 Також вражає абсолютна довіра Форреста до оточуючих. Він поводиться так ніби каже: «я, можливо, недостатньо кмітливий і не надто розумію що відбувається, але, мабуть, так і має бути – інші люди розумніші і напевно знають що роблять». Форрест легко вступає у спілкування з людьми і охоче посвячує їх у всі подробиці свого життя. Він очікує від людей тільки хорошого, і, як правило, його очікування виправдовують себе. При цьому складається враження, що у більшості людей Форрест не виділяє жодних персоналій – вони, швидше, складають для нього якесь однорідне середовище, ніж переживаються ним як окремі, відмінні один від одного індивіди. Так, Форрест веде свою розповідь на лавці, звертаючись до перехожого, що сидить поруч і, мабуть, не надто помічає, що його співрозмовники час від часу змінюються. Натомість, окремі особи, такі як Дженні, Бабба та лейтенант Ден, у сприйнятті Форреста виростають до колосальних пропорцій у своїй суб’єктивній значущості та неповторній індивідуальності. Переживання Форрестом самого себе можна охарактеризувати як досить цілісне і позитивне. Він точно знає, що після смерті обов’язково потрапить до раю. Його не відрізняє поглиненість власною персоною, він практично позбавлений амбіцій, будь-якого внутрішнього конфлікту та протиріч із самим собою. Він прагне радше бути ніж кимось ставати, його навіть дивує питання Дженні, ким він хоче стати – «А хіба я перестану бути собою?», – перепитує він. Проблемні сторони своєї особистості він відчуває як конституційно незмінні – для нього вони пов’язані радше з почуттям сорому за те, яким він є, ніж провиною за те, що він зробив. Форрест рано і міцно засвоює усвідомлення своєї інакшості, якоїсь ущербності порівняно з оточуючими та розуміння того, що він народився таким і не в змозі це змінити. Цей свій дефіцит він з лишком компенсує прихильністю та турботою значущих людей, яким відповідає такою самою прихильністю та турботою.

Світ Дженні відрізняється від світу Форреста як тінь відрізняється від світла. Він тісний, брудний і сповнений огидних речей, на кшталт убогої напіврозваленої хатини – її батьківського будинку. Дженні одержима ідеєю принести в цей світ щось хороше і світле – наприклад, співати пісні, які торкнуться людських душ і змусять їх прагнути бути кращими, але її спроби завжди залишаються марними. Як і Форрест з розвитком сюжету Дженні змінює багато місць, але якщо пригоди Форреста можна назвати мандрівками, в яких йому відкриваються нові, дивовижні краси, то подорожі Дженні більше схожі на борсання замкненим лабіринтом, безуспішні спроби вирватися із тісної клітки на чистий простір, які незмінно закінчуються тим самим – черговими підлістю, насильством і обманом. Дженні, на відміну від Форреста, у своєму світі займає активну позицію, прагне самостійно будувати свою долю і намагається змінити світ на краще. Її вчинки носять яскравий опозиційний, протестний характер. Так, Дженні публікує свою відверту фотосесію в журналі Плейбой, за що її виключають із коледжу, виступає оголеною у стрип-клубах, примикає до контркультури хіпі, бере участь у радикальних політичних угрупованнях.
При всьому своєму прагненні до автономії Дженні завжди залишається веденою та залежною – від чергового чоловіка, з яким опиняється поряд, від алкоголю, від наркотиків.

 Світ Дженні наповнений сум’яттям, тривогою та гарячковою діяльністю. Події навколишнього життя займають її, вона в них вбачає або брехню і насильство, які ненавидить, або засоби боротьби з ними, які на перевірку обертаються тими самими брехнею та насильством. Відносини Дженні до людей, на перший погляд, так само недиференційовані, як і у Форреста. Так, вона не замислюючись, готова стрибнути в машину до першого зустрічного, не питаючи, що це за людина і куди вона з нею поїде.
Однак, якщо таке ставлення Форреста продиктоване його безмежною довірою, то Дженні скоріше керується байдужістю, покликаною захистити її від нових нищівних розчарувань у людях, у яких вона марно намагається знайти хоча б щось хороше. Дженні також виділяє Форреста серед інших людей як і Форрест виділяє її. Дитячий друг Дженні займає також багато місця у її душевному просторі. Але ставлення Дженні до її значущих уподобань далеко не так однозначно, як у Форреста. Вона, мабуть, прагне розірвати важливий для неї зв’язок з кимось потенційно добрим і люблячим і забути про те, що цей зв’язок колись існував. Через деякий час безплідної метушні Дженні, змучена і розбита, повертається до старої прив’язаності як мандрівник, що гине від спраги, припадає до забутого джерела, але тільки для того, щоб, ледве вгамувавши спрагу, знову цю прив’язаність знищити.

 Внутрішній світ Дженні складніший, ніж світ Форреста, він переповнений конфліктом та суперечливими прагненнями. Дженні розумна, занурена в хворобливу саморефлексію і страждає від тужливої безвиході. Її висока зарозумілість, почуття власної значущості і велика амбітність поєднуються з переживанням себе як принципово поганої, зіпсованої, винної, такої що заслуговує за все це найжорстокішого поводження. Її вчинки почасту мають саморуйнівний, а часом і відкрито суїцидальний характер.

Ключем до розуміння такого різного світосприйняття і самовідчуття цих двох людей, що виросли по сусідству і пов’язані тісною дружбою, може послужити психоаналітична концепція перенесення та знання особливостей їхнього раннього розвитку. Сюжет фільму надає нам відомості про дитячу історію Форреста та Дженні, а прийоми режисера дають численні натяки на те, що дорослі долі цих двох героїв рясніють повтореннями їхніх дитячих історій.

 Ми знаємо про те, що обидва герої – єдині діти своїх батьків, які росли у неповних сім’ях. Батько Форреста відсутній. Хлопчик, мабуть, не має про нього жодних свідомих спогадів. Єдина згадка про батька звучить у розмові матері Форреста з директором школи, в яку вона хоче влаштувати свого сина. Коли директор цікавиться: “Чи існує містер Гамп?” – мати відповідає: «Він поїхав у відпустку». Пізніше у себе вдома в ліжку перед сном Форрест запитує у матері: «що це означає, поїхати у відпустку?». Його інтонація виразно видає хвилювання і занепокоєння тим, що трапилося з батьком, фантазії про причини його відсутності. Питання Форреста вносить напруження у розмову з матір’ю. Вона уникає прямої відповіді та говорить алегорично: «відпустка – це коли їдуть і не повертаються». Ця тема, очевидно, її теж турбує, але вона не знаходить можливості обговорювати її з сином відверто. Її напруженість, нотки болю та образи в її голосі, табу на розмову та вибір слів для відповіді синові змушують припустити, що батько Форреста залишив її з дитиною на руках, можливо, ще вагітну, завдавши їй важкої душевної рани, можливо, зрадивши їй з іншою жінкою. Цьому можна знайти підтвердження у тому факті, що мати Форреста надалі не будувала стосунків із чоловіками, мабуть, оберігаючи себе від нового болю та розчарування. Все своє кохання вона зосередила на маленькому Форресті, який став для неї центром Всесвіту, сенсом її існування. Вона була для нього найніжнішою і найдбайливішою матір’ю, незаперечним авторитетом і джерелом надзвичайної житейської мудрості, людиною, яка «все знає і може все легко пояснити», яка бере на себе прийняття всіх рішень і несе всю повноту відповідальності. Вона була дивовижна, гарна і носила в собі якусь притягальну таємницю, яку ніколи до кінця не розкривала.

 Відносини Форреста з матір’ю були надзвичайно близькими і завжди чітко структурувалися на вертикальній осі дитячо-батьківської любові, материнської опіки та синівського послуху. У них жодного разу не з’являлися, принаймні явно, домішки інших аспектів взаємовідносин, пов’язаних з відцуранням, конфронтацією, агресивністю та сексуальністю. Навряд чи можна припускати, що ці аспекти їхніх стосунків були просто відсутніми, скоріше слід думати про причини, які не дозволяли цим аспектам себе виявити. За явною заповзятістю та стійкістю у життєвих випробуваннях, які демонструє мати Форреста, вгадується її прихована тривога та вразливість. Важко сказати, кому саме вона адресувала свої мудрі повчання та запевнення в тому, що не можна дозволяти людям думати, що ти гірший за інших – своєму маленькому нетямущому синові, чи собі самій. Можливо, саме так вона себе і відчувала глибоко всередині – маленькою і нетямущою, приниженою відцуранням з боку чоловіка, що кинув її, залишив виживати в цьому світі однією, не маючи поруч нікого, на кого можна було б спертися. Бути стійкою та сильною для неї означало не просто бути собою, але також уникати контакту зі своєю безпорадністю та незахищеністю.

 Навряд чи Форрест міг розуміти це про свою матір, чи усвідомлено думати про це. Але, перебуваючи з нею в тісному емоційному стосунку, він не міг не знати інтуїтивно, несвідомо про її тривогу та вразливість. Вона потребувала Форреста не менше, ніж він потребував її. Вона потребувала бачити в його очах те відображення себе, яке надавало їй впевненості – відображення мудрої і сильної жінки з незаперечним авторитетом. Бачити щось інше могло б виявитися для неї непосильним випробуванням.

 Таким чином, ця ілюзія підтримувалась ними обома – Форрестом та його матір’ю – з подвоєною енергією. Послаблення зв’язку поміж ними, дистанціювання у ньому чи його видозміна виявилися неможливими з двох причин. По-перше, цей зв’язок ніс подвійне навантаження значущості. Оскільки у Форреста залишилася лише одна з двох батьків, і вона переживалась ним як надто тривожна, уразлива, залежна від його прихильності, у стосунку з нею він міг виступати тільки в одній якості – слухняної, нетямущої дитини. По-друге, інші аспекти особистості Форреста – його агресивність, сексуальність, а з ними його автономія і ініціатива – не могли отримати розвитку у стосунку з матір’ю, позаяк переживалися як потенційно деструктивні, такі що завдають коханій людині повторної травми по незагойній рані. Імпульси цих потягів могли трансформуватися тільки на захист матері від зовнішньої загрози, яка втілюється в образ стороннього чоловіка, такого як директор школи, або ж розряджатися у руховій сфері – і ми бачимо, що Форрест постійно рухається: біжить чи йде пішки. Причому цей рух відбувається завжди в бік від матері – Форрест мало коли буває в батьківському будинку і поспішає туди, лише коли мати опиняється при смерті. Незважаючи на довгі розставання, а можливо, і завдяки їм, Форрест ніколи не втрачає відчуття тісного, безперервного зв’язку з матір’ю. Він відчуває, що любляча мати завжди поруч і навіть її смерть не викликає надто гострого переживання втрати. Він знаходить символічне підтвердження її незмінної присутності в тому, що виконує її поради і на будь-яку життєву ситуацію реагує цитатами її висловлювань, щоразу повертаючись до переживання себе нетямущою дитиною, якою опікується наймудріша і найкраща у світі мама.

Складається враження, що, дорослішаючи, Форрест не звільняється з цього стосунку з матір’ю, а радше розсуває його межі до цілого світу. Його ставлення до світу, до себе у цьому світі і до оточуючих його людей можна описати в психоаналітичних термінах перенесення.

 Одним із перших та центральних об’єктів цього перенесення стає Дженні, подруга дитинства Форреста. З її боку він зустрічає те саме прийняття та опіку, які отримував від своєї матері. Дженні, не по роках доросла і розважлива, так само як мати Форреста, пояснює йому речі і каже як слід чинити. Вона теж гарна і зберігає якусь таємницю, недоступну для розуміння Форреста. У Дженні він інтуїтивно відчуває ту саму тривогу, біль і вразливість, явну потребу бути для когось старшою, більш розумною та досвідченою та приховану потребу у захисті, чиїйсь надійній, стабільній присутності.

 Так само, як у стосунках із матір’ю, інші потяги Форреста у відносинах з Дженні, крім його дитячої прихильності та слухняності, виявляються загальмованими. Його мужність з нею знаходить реалізацію лише у надійності, стабільності та спробах її порятунку від зовнішньої загрози, яку він вбачає в інших чоловіках. Ставлення Форреста до чоловіків, які з’являються у житті Дженні, навряд чи можна назвати ревнощами. Його зв’язок із материнським об’єктом переживається ним як центральний, самодостатній і позбавлений сексуального контексту. Чоловіки, мабуть, сприймалися ним як ті, що перебувають на периферії дитячо-материнського стосунку, як якийсь заважаючий фактор, що вторгається, загрожує зруйнувати дитячо-материнський зв’язок і пошкодити материнський об’єкт. При цьому, Форрест, схоже, не надто розрізняє, коли контакт між Дженні та будь-ким із чоловіків має сексуальний характер, а коли справді агресивний і травматичний – в обох випадках він сприймає дії чоловіка як такі, що травмують і не бачить власного потягу Дженні до такого контакту з чоловіками.

 Відносини Форреста з іншими людьми, як і взагалі з навколишнім світом, також мають риси дитячо-материнського перенесення. Він легко погоджується з тим, що інші розумніші за нього і краще знають, що йому робити. Все прийняття рішень та відповідальність за них Форрест охоче делегує оточуючим та сумлінно виконує їх вказівки. Очевидно, саме через таку схильність він легко освоюється в спортивній команді, а потім в армії. При цьому він гостро відчуває потребу оточуючих у допомозі і нехтує слухняністю лише для того, щоб виступити в ролі захисника та рятівника, як це відбувається у В’єтнамі, коли під шквальним вогнем противника, незважаючи на наказ свого пораненого командира кинути його та відступати, Форрест рятує і командира і дюжину інших бійців.

 Характер стосунку Форреста з матір’ю та наявність у його ранньому дитинстві лише батьківської фігури жіночої статі як об’єкта для ідентифікації, мабуть, визначають характер його емоційності. Форресту притаманні ті характеристики, які властиві материнському об’єкту: ніжність, сердечність, схильність до співпереживання та прийняття, гостра здатність до інтуїтивного знання емоційних станів інших людей, тонке почуття прекрасного, пасивна споглядальність. Разом з тим, відсутність у житті Форреста чоловічої батьківської постаті позначилася на тому, що в його характері, принаймні спочатку, відсутні такі якості як самостійність, ініціатива, амбітність, здатність до конфронтації, прагнення активного впливу на інших людей та перетворення навколишнього світу.

Дженні, як і Форрест, росла в неповній сім’ї, але в її випадку вона була позбавлена матері, яка померла коли Дженні була дитиною. Ми знаємо про те, що батько Дженні погано дбав про неї та її маленьких сестер. Він був брудний, грубий і часто нетверезий. Дженні боялася батька і постійно намагалася тікати з дому. Наївні слова Форреста про те, що «батько Дженні, напевно, дуже любив її, так часто торкався її і цілував» змушують думати про те, що Дженні зазнавала від батька сексуального насильства. Через деякий час поліція забрала Дженні з батьківського будинку і віддала її на виховання літньої родички. Ми нічого не знаємо про подальшу долю її батька. Мабуть, він був позбавлений батьківських прав і, судячи з того, що ми бачимо як через багато років його будинок стоїть порожнім і занедбаним, потрапив у в’язницю або помер від пияцтва.

 Ця історія дитинства Дженні дозволяє багато чого зрозуміти в її подальшій долі, яку можна назвати невротичною, переповненою повтореннями раннього травматичного досвіду. Її інтелект, таланти, здатність до глибоких переживань та досить високі адаптаційні здібності свідчать про те, що її ранній розвиток пройшов у досить благополучному оточенні, а весь жах почався вже після смерті матері, коли Дженні було близько п’яти років. Втративши матір і не отримавши їй адекватної заміни Дженні була змушена подорослішати занадто рано. Її дитяча залежна потреба в материнській любові та опіці була жорстко фрустрована і не могла отримати нормального розвитку, зжити себе у процесі поступової сепарації від материнського об’єкту. Будучи спрямованою на батька, ця потреба замість адекватного відгуку отримувала зворотний зв’язок у вигляді жорстокості та сексуального насильства. Таким чином, інфантильна потреба Дженні в залежності була пов’язана з розчаруванням і страхом, витіснена в несвідоме і залишалася там у незмінному вигляді, знаходячи свою реалізацію у вигляді реактивної материнської турботи про друга дитинства Форреста і, надалі, у пристрасті до алкоголю та наркотиків.

 Інша складність у ранньому розвитку Дженні пов’язана з тим, що вона втратила матір у тому своєму віці, коли жіноча сексуальність, що пробуджується у дівчинки, спрямовується на найближчий, найбільш значущий об’єкт чоловічої статі, той що заслуговує на довіру, тобто на батька. Відносини з матір’ю при цьому зазвичай набувають рис амбівалентності – дівчинка, як і раніше, потребує материнської любові і турботи як дитина і водночас суперничає з нею за батька як жінка. Втрата матері на цьому етапі психосексуального розвитку почасту переживається як перемога в едиповому суперництві, що дана жахливою ціною, і супроводжується в дитини масивним почуттям провини. Реальний статевий контакт із батьком переносить інцест із області дитячих фантазій в область факту, що відбувся, і це тільки посилює переживання провини, до якої додається вина за спокушення батька. Стимуляція дитини з її сексуальністю, яка ще не сформувалася, викликає надмірне і неконтрольоване збудження, що має травматичну дію, оскільки дитина ще не в змозі з нею впоратися. Подібна травма призводить надалі до проблем із переживанням власної сексуальності, яка відчувається як страшна, така що веде до руйнівних наслідків. Прагнення до залежності, дитяча потреба у турботі та сексуальний потяг, насильство і жорстокість у душевному світі такої дитини виявляються сплутаними і тісно переплетеними між собою.

 Отже, ми бачимо Дженні, яка всіма доступними способами шукає звільнення – постійно переїжджаючи з місця на місце з випадковими попутниками вона шукає звільнення від прихильності до місць і людей, примикаючи до руху хіпі вона шукає звільнення від суспільних умовностей, залучаючись до акції політичного протесту вона шукає звільнення від свавілля державної машини, приймаючи психоделіки вона шукає звільнення від пут власного розуму, наближаючись до порога самогубства вона шукає звільнення від самого життя. Можна припустити, що в основі цієї тенденції знаходиться витіснена інфантильна потреба у прихильності та залежності, яка створює болісну напругу, але не отримує доступу до реалізації, оскільки пов’язана з нестерпним страхом насильства та власної безпорадності.
 Майже завжди, коли Дженні з’являється на екрані, ми бачимо її в одній і тій самій позі – тіло напружене, плечі зведені вперед, руки зсудомлено притискають щось до грудей – чи то портфель, папку, куртку, чи то гітару. Вона ніби завжди готова зіщулитися, чи з тим, щоб закритися від сорому, чи з тим, щоб захиститися від нападу. Дженні прагне розбудити в людях щось світле і чисте, не усвідомлюючи того, що веде себе відверто спокусливим чином. Вона біжить від чоловіків, які б’ють і ображають її, не усвідомлюючи, що саме такі чоловіки для неї особливо привабливі. У глибині душі, можливо, вона відчуває себе мерзенною, зіпсованою, гидкою, саме такою, що заслуговує на таке, якщо навіть не гірше поводження.

У розвитку відносин між Форрестом і Дженні можна вбачати пошук ідентифікації з відсутньою батьківською фігурою, намагання віднайти та інтегрувати в собі різні аспекти власної особистості, встановити такий стосунок з іншим, що включає та примирює протилежні полюси амбівалентності. На цьому шляху ілюзія перенесення стикається з реальністю іншого, видозмінюється, поступається тій реальності, але водночас творить ту реальність у свою подобу, розширює та поглиблює її.

 Так, Дженні починає у свої 7 років з наївно ідеалістичного ототожнення з найкращою у світі жінкою, цілком дорослою, зрілою та сильною, яка несе у світ любов і красу – зі своєю втраченою мамою. Водночас вона не може позбутися відчуття себе бридкою та огидною, такою що нахабно зайняла чуже місце, змушена бігти від когось доброго й хорошого, бо може його тільки зіпсувати – вияв її об’єктного відношення до доброї матері як «переможеної та вбитою нею суперниці» і до доброго батька, якого вона «розбещила, зіпсувала, зробила хтивим і жорстоким».
 Щодо відносин із чоловіками, Дженні спочатку виявляється здатною встановити гарний стосунок лише з недолугим, розумово відсталим хлопчиком, скутим у своїх незграбних ортопедичних скобках, який шкутильгає за нею немов прив’язаний, дивиться на неї знизу вгору та дослухається її повчань. Дженні любить його, опікується ним, але не сприймає серйозно ані його самого, ані його зазіхань на те щоб бути її хлопцем, рятувати та захищати її. Можливо, в такому стосунку Дженні виявляє відмову від ототожнення з тою частиною себе, яка переживається нею так само мізерно, і яку вона не може відчути чи довірити комусь, бо в тому занадто багато страху і непевності. Радше, Дженні поміщає ту частину в Форреста і зберігає опосередкований контакт із нею в об’єктному стосунку, через дзеркальне перенесення, таким чином забезпечуючи саму себе материнською любов’ю та опікою, якої так потребує.

 У трохи іншій перспективі стосунок Дженні з Форрестом можна розглядати як втілення її стосунку з батьком – з тою його частиною, яка єдина не є для Дженні джерелом загрози та надмірного сексуального збудження. Щодо свідомих вподобань Дженні, які стосуються чоловіків, то вона прагне бути поруч із сильним, мужнім і незалежним чоловіком, однак кожного разу потрапляє у лапи до жорстоких, самовдоволених і неврівноважених невдах, які нею зловживають. Знадобилося чимало років і численних неуспішних повторень доки Дженні змогла розгледіти у тих брутальних, владичних і самовпевнених мачо хлопчачу битливість і намагання контролювати жінку, егоїстично її використовуючи, через страх лишитися без неї, бо самі вони не здатні дати собі раду. Можливо, саме так почувався її батько після того як втратив свою дружину, але це аж ніяк не виправдовує його вчинків і не прирікає Дженні нескінченно дбати про його дитячі потреби в особах інших чоловіків. Також, згодом Форрест виріс у справжнього чоловіка, надійного, вірного і відданого. Дженні згодом набула здатності піклуватися про свого чоловіка без зверхності тої дівчинки, що грається зі своїм кошеням у доньки-матері. Вона змогла цінувати його досягнення, і коли він здіймався на підніжжя людської шани, вбачати в тому не сліпу вдачу недолугого дурника, а заслужену данину чоловіку, що постав саме на те місце, де він є найкращим. Завдяки непохитній прихильності Форреста до неї та своєму гарному відображенню в його люблячих очах, яке не мутніло від усіх її руйнівних вибриків, Дженні змогла примиритися зі своєю темною стороною, відчути себе вдома, позбутися зневіри та ненависті до чоловіків і вгамувати свою сексуальність. ЇЇ сексуальність, наче річка, яка нищила усе навколо у бурхливу повінь, коли повернулася до берегів почала усе навколо тішити, живити і творити нове життя.

Щодо Форреста, то його ототожнення з ідеальною чоловічою постаттю напевно віддзеркалювало тривоги його матері. Найкращий для мами чоловік у світі має бути завжди поруч, дослухатись і робити все як вона каже. Тобто щось цілком протилежне тому чоловіку, його батьку, який її покинув. Ноги Форреста скуті не тільки у прямому, а й у переносному сенсі. Увесь його світ обмежений лише ним і мамою, в ньому вона належить йому, а він їй, і Форрест не може нікуди з цього світу піти.

 Так було доки не з’явилася Дженні, яка звільнила його з цих кайданів і подарувала йому чарівні черевики. Спочатку Форрест переносе на Дженні всю повноту свого стосунку з матір’ю, але згодом із нових відносин виростає щось зовсім відмінне. Форрест набуває здатність рухатись і він самозабутньо біжить – біжить просто радіючи новій віднайденій здібності, біжить чи то від ворожих переслідувань, чи то від власної агресивності, біжить чи то від опікуючої всюдисущої матері, чи то від загрози її втратити.
Але «скільки миль має людина пройти, щоб стати чоловіком?» – співає Дженні на сцені стрип-бару. Виявляється, чимало. Форрест проходить довгий шлях випробувань, злетів, падінь і втрат і тільки остаточна втрата матері в жінці надає йому право бути поруч із жінкою як чоловіку. Тепер його погляд на жінку, хоча такий самий люблячий, стає зовсім інакшим. Він бачить, що мудра, прекрасна жінка, яка дарує ласку, любов, турботу й затишок, і розгублена, перелякана дівчинка, яка переховується під його ковдрою від злого батька, і розпусна повія, від якої тхне цигарками і випивкою, яка кривдить і кидає – це одна й та сама жінка. Він не може її втримати чи змінити, але якщо зможе вистояти на самоті і любити її такою різною, вона сама триматиметься за нього і сама зміниться на краще.

 В цьому є певне усвідомлення, що та жінка така ж мінлива як погода у в’єтнамських джунглях. І бездонна, ясна, вабляча краса зоряного неба, що охоплює собою всесвіт, і грузьке багно, сповнене вбивчих пасток – це та сама жінка. І якщо пірнаєш у ті кляті джунглі, коли вони палають невгамовною пристрастю, або обсипають тебе мстивим градом куль, ти можеш там легко загинути, хіба що будеш достатньо сміливим і наполегливим, і тоді раптом знайдеш у самісінькій гущині того згубного лісу свого ліпшого друга Баббу, який сам постраждав у власному пеклі, винесеш його звідтам в обіймах, і він збагатить тебе і зробить тебе щасливим.

Ось так. Хіба що лишається пару запитань. Як щодо ідентифікації Форреста з тими чоловічими якостями, які звично вважаються необхідними – амбітністю, наполегливістю у досягненнях і змаганні з суперниками, прагненні до активного перетворення навколишнього світу? Як щодо встановлення Форрестом об’єктних стосунків з іншими чоловіками на полюсі протистояння та суперництва? Можна сказати, що всього цього Форрестові бракує, бо він не зміг розвинути ці якості та стосунки через відсутність реального батька. Можна навіть сказати, що треба відкинути всі ці психоаналітичні міркування і визнати нарешті, що Форрест є розумово відсталою людиною, для якої просто недоступне все те, чим пишаються «справжні чоловіки». Але я маю до цього певне зауваження. Ми бачимо, як повз просте і безхитре життя Форреста проходить ціла валка таких «справжніх чоловіків» – політиків, адміністраторів, бізнесменів, естрадних зірок, військових начальників і громадських активістів. Ми бачимо навколо себе цей світ людей, який творять саме такі чоловіки завдяки саме таким якостям і стосункам, котрих «бракує» Форрестові. Чи справді цей світ людей є чудовим місцем, в якому ми хочемо жити?

 Мені здається, що особистісне зростання і розвиток стосунків головних героїв призвели їх до важливого усвідомлення, що вигадливість й хитрощі розуму, як і багатство, і впливовість, і бурхлива амбітна діяльність зовсім не головне у житті. Почасту вони лише обслуговують особисту непевність і марнославство, отже не роблять нікого щасливим і не змінюють світ на краще. Життя минає занадто швидко і дає нам лише коротку мить щоб доторкнутися до незбагненної краси і величі Всесвіту. Поряд з ним наймудріші й наймогутніші з нас так само слабкі й нерозумні наче малі діти.

Тарас Левін 29.10.2023 р.