Таке розуміння вкупі з часткою ідеалізації дозволяє мені більш  спокійно спостерігати за подальшим впровадженням методу групового аналізу в Україні і давати раду своїм розчаруванням, які пов’язані з певними викривленнями, неминучими за будь-якої практичної реалізації.  

Головна прикрість, напевно, у тому, що груповий аналіз, історія якого в Україні налічує вже три десятиріччя, лишається досі неінтегрованим у державну галузь охорони ментальної здоров’я, хоча це так само і для інших сучасних методів психотерапії західного зразку. Формальні вимоги галузі до підготовки кадрів не включають ґрунтовне оволодіння цим методом, також і організація роботи закладів охорони здоров’я не знаходить місця для його застосування. Так виглядає, що під гаслами науковості та доказовості і навчальні, і лікувальні заклади цураються дотику до складного світу людської суб’єктивності і людських стосунків. Намагаючись все об’єктивувати вони уникають значних емоційних інвестицій у студентів і пацієнтів, критичної рефлексії звичних підходів, шукають простих і швидких рішень для тих проблем, де таких рішень не може бути. Загалом ставлення до психології та психологів у системі освіти, і у системі охорони здоров’я являє собою суміш зневаги і страху. Психологи на своїх посадах перебувають наче у приймах чи наймитах і змушені щодня виправдовувати своє існування виконанням непрофільних, а часом і цілковито безглуздих завдань. Намагання впроваджувати змістовну діяльність відповідно до набутих знань і вмінь часто наштовхується на вимоги якихось конкретних дій, чиї наслідки простіше видати за позитивне досягнення. 

Не дивно, що практика групового аналізу в таких інституційних умовах виявляється настільки спотвореною, що від неї залишається одна лише назва. Звісно, ​​психологи, які почуваються недооціненими, знехтуваними та використаними, платять тим самим своєму керівництву, і замість того, щоб тактовно й наполегливо доносити корисність свого розуміння та підходу, полегшують власне життя, підмінюючи серйозну роботу показними та поверхневими активностями. Отже, цілком зрозуміло чому спеціалісти, стикаючись із такими нездоланними перешкодами, або йдуть у приватну практику і неформальну освіту, або йдуть з професії, або лишаються працювати у профільних закладах без справжньої професійної реалізації, а часом і з ризиком втратити рештки людської гідності. 

Ми опинилися в положенні, коли переважний обсяг освітньої та терапевтичної діяльності, яка має змістовний характер, здійснюється у приватному секторі, маючи сумнівне визнання чи навіть легітимність. Натомість, здавалося б тут ніщо не мало заважати фахівцям втілювати у практику набуті професійні цінності та знання. Однак, реальність свідчить про протилежне. За тридцять років історії групового аналізу в Україні величезна кількість людей пройшла через групове аналітичне навчання. Багатьом з них пощастило отримати груповий досвід, подібний до того, про який я розповів раніше. Багато з них відчули цінність групової аналітичної ситуації, пережили особисті позитивні трансформації, посилили здатність до рефлексії, емпатії, толерантності, встановлення продуктивного стосунку. Водночас, відчуття цих здобутків у більшості випускників зникає наче магічним чином невдовзі після завершення навчання. Принаймні, мало хто з них робить власні спроби працювати з групами, не відчуваючи певності, що справді може і вміє це робити. Є й інша категорія випускників, які не втрачають певності у своїх професійних здібностях, натомість геть-чисто втрачають самокритику і здатність сприймати критику від інших. Щойно закінчивши навчання і минаючи набуття досвіду клієнтської роботи, такі фахівці одразу переходять до викладання методу. При цьому вони не прагнуть продовжувати традицію, школу чи проєкт своїх вчителів, а започатковують власні. Наслідком цього стає нескінченне множення шкіл, інститутів, асоціацій та спілок, за назвами кожної з яких найчастіше стоїть не більше 1-2 людей. Всі ці організації зазвичай ізольовані одна від одної, не прагнуть діалогу і співробітництва. Якщо трапляється так, що якийсь обмін виникає, він зазвичай зводиться до хвалькуватої презентації своїх досягнень, вимог визнання своєї переважаючої компетенції та монополії на авторитет у галузі. Усередині кожної з організацій замість атмосфери сприяння індивідуальній та груповій ініціативі, професійному зростанню та реалізації учнів, виникає крута ієрархія статусів та сегрегація верхівки ієрархії, яка стає недосяжною у своєму владному положенні. Розмова про свої складнощі, помилки та невдачі в таких відносинах практично неможлива. Разом з цим унеможливлюється й просування методу і галузевих реформ на державному рівні, оскільки така активність потребує скоординованих зусиль багатьох зацікавлених осіб. 

Така прикра динаміка неминуче дається в знаки і в безпосередній роботі з терапевтичними, навчальними і супервізійними групами. І справді, розмірковуючи над подіями робочого дня, який я провів у спільних заходах з колегами по цеху, а часом піддаючи гіркій рефлексії й власну поведінку в ролі групового аналітика, я нерідко ловлю себе на думці, що знову опинився саме там, звідки такий щасливий був відбути чверть століття тому. Ось знову сьогодні ми на групі не розмовляли з людиною, а препарували труп, тицяючи холодним шпателем в ознаки хвороби, які вкоротили життя його власнику. Ось знову ми забули про серйозність і відповідальність свого заняття, глузували й пустували, затоптуючи в багнюку останні іскри добра і правди, які ще тліли. Ось знову група провела день у задушливій і нудній бездіяльності, знімаючи нікому не потрібні свідчення з якогось бідолахи, виставленого перед рештою у своїй безпорадній наготі, поки ведучий був подумки у своїх особистих справах і рахував хвилини до закінчення сесії. Ось знову переді мною проступає обвисле лице доцента з його гидливим виразом, презирливим пирханням у бік страждань одного і пихатою зневагою в бік думок іншого. Чи не моє це обличчя? Чи не захлопнувся ліфт і пішов нагору, назавжди залишивши мене в підвалі мого особистого пекла?

Якби я не був груповим аналітиком, я напевно сказав би, що нам пороблено, однак, здобуті знання закликають до пошуку більш ґрунтовних відповідей. На мій погляд, глибокий інсайт у суть проблеми можна знайти у класичному творі української літератури – повісті Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». Перечитуючи історію сільської сім’ї, з її подіями 70-х років ХІХ століття, яку колись сприймав як смішну комедію характерів, тепер я з жахом стежу як у середовищі непоганих, працьовитих і порядних людей знову і знову, неначе переміжна лихоманка розпалюється колотнеча, яка поступово нищить їх добробут, щастя, любов і все добре, що є в них і між ними. Ще більше змушують замислитися, або, як то кажуть «спіймати Кайдаша» (чудовий вислів, що послужив влучною назвою серіалу, який переносить події повісті у десяті роки ХХІ століття), ті прямі паралелі між патологією стосунків у сільській родині, яка жила півтораста років тому, та сучасною дійсністю нашого психотерапевтичного співтовариства.